Завдання з читання: Християнство зароджується, досягає людей всіх рангів і обох статей

 

Ісусу Христу було близько двадцяти років, коли Гай Пліній (Секунд II або молодший) народився у 23 р. н.е. у Комо на півночі Італії. Його батько Гай був представником престижного класу людей, трохи нижче класу римських сенаторів. Люди цього стану володіли землею та були керівниками в армії.

Сім’я Гая виросла у поселенні, яке нараховувало 4500 римських колоністів, що були розміщені у Комо (Італія), оскільки у 59 р. до н.е. виникла необхідність направити у цю місцевість військову силу, достатню для підкорення воїнів алпських племен. Сам Юлій Цезар обрав ці сім’ї, тому що ці сім’ї були вельми віддані Риму.

Батько Гая відвіз його у Рим, щоб він навчався у видатних письменників та ораторів. На початку тридцятих років, коли Ісус починав своє служіння у Галилеї, збираючи різношерсту групу неосвічених рибалок та їм подібних, Гай навчався у Римі, навчаючись у таких знаменитостей як Сервілій Ноніан. 

Коли Ісус воскрес з мертвих (у 33 р. н.е.), Гай завершував свою освіту у Римі. Тринадцять років потому він був у складі римської армії, яка завойовувала німецькі землі. Були зруйновані цілі села. Римські воїни щадили життя бідних жителів села, якщо вони згоджувалися стати рабами Римської імперії. Мільйони людей уклали таку угоду. За оцінками дослідників, до 40% жителів Риму були рабами. Работоргівці зліталися сюди після кожного нового завоювання римської армії. Військові походи збагатили воєначальників. Служачи в армії, Гай розбагатів.

До часу воцаріння Нерона Гай знову був у Римі, але у той момент він зі всіх сил намагався зосередити свою юридичну та письменницьку кар’єру на речах, які не привертали уваги божевільного Нерона. Під час його правління Гай присвятив себе вивченню граматики.

Нерон звинуватив християн у спаленні Риму у 64 р. н.е. Всі знали, що Нерон божевільний, а християни не мали ніякого відношення до спалення Риму. Кажуть, що і апостол Павло, і Петро були замучені руками божевільного імператора. Але, ймовірно, і те, що Гай ніколи не зустрічав ані Петра, ані Павла.

Після смерті Нерона у результаті самогубства (у 68 р. н.е.) та того періоду хвилювань, який був за ним, наступний імператор Веспасіан, приятель Гая по службі в армії, призначав його на різні урядові посади. Він навіть став губернатором у Північній Африці. Остання посада Гая – адмірал римського флоту у Мізенумі.

Крім своїх державних постів Гай захопився енциклопедичними знаннями. Однією з його грандіозних праць стала книга під назвою «Природна історія», видана у 77 році. Ця книга може розглядатися як подібна до Вікіпедії на той час. Він описував життя різних народів, тварин і навіть рослин. Якщо Ви бажаєте дізнатися про рабську працю на золотих копальнях Римської імперії, то можете прочитати про це у працях Гая. Він писав:

«При світлі ламп довгі тунелі прорізаються у горах… Шахтарі, несуть руду на своїх плечах, кожна людина становить частину людського ланцюга, який працює у темряві, і тільки ті, хто у кінці, бачать денне світло… багато людей можуть не бачити денного світла місяцями»  («Природна історія», Видобуток золота, близько 77 року).

Казали, що Гай безперервно читав, досліджував та писав, іноді засинаючи на середині речення тільки для того, щоб, прокинувшись, продовжити читати та писати ще. У багатьох відношеннях він зміг відобразити кращі традиції римської письменності, характерні для першого століття.

Гай був видатною людиною у Римській імперії. Він був процвітаючим юристом, військовим офіцером, губернатором, дослідником, письменником, граматиком, другом імператора та адміралом.

Гай ніколи не був одружений і нам нічого не відомо про його біологічних дітей. Його сестра Плінія вийшла заміж за Люція Цецилія Кліона. Вона народила сина та назвала його Гай на честь свого брата. Луцій Цецилій помер у молодому віці, а його дружина Плінія та її син потрапили під опіку її брата Гая. Історія свідчить про те, що Плінія успадкувала спадщину свого брата.

Гай ставився до сина сестри як до свого власного. Він прийняв його і як свого спадкоємця. Гай потурбувався про те, щоб молодий Гай, його тезка, отримав освіту у відповідних наставників. Сам Гай теж навчав свого племінника. У них були особливі відносини. Настільки близькі, що історія згадує Гая як Плінія Старшого та його приймального племінника Гая як Плінія Молодшого.

Коли Пліній Старший служив адміралом римського флоту у 79 р. н.е. у Мізенумі, вулкан Везувій вивергнувся, і він відправився у рятівну місію, під час якої загинув. Розповідь про виверження Везувія була передана Плінієм Молодшим, який у віці 18 років записав історію про виверження вулкану та смерть свого дядька, Плінія Старшого.

Двадцятьма п’ятьма роками пізніше, на прохання історика Тацита, Пліній Молодший записав детальний звіт про виверження Везувію. Ця розповідь до сих пір вважається одним з найбільш точних описів виверження вулкану. У цій розповіді Пліній Молодший зробив свого дядька, Плінія Старшого, героєм, який віддав своє життя, рятуючи людей, що попали у цю національну трагедію.

Пліній Молодший, як і його дядько, досягнув успіху у письмі. Йому також вдалося залишатися у правильних стосунках з римськими імператорами. Від цього залежало його життя і він був досить розумним, щоб розуміти це. Відомо, що у одного з імператорів на столі лежав наказ стратити Плінія Молодшого. Проте цей наказ не був виконаний, тому що імператор був вбитий до того як документ був підписаний.

Пліній Молодший успадкував маєтки свого дядька та служив римським імператорам протягом всієї своєї кар’єри, з 80 по 113 р. н.е.

У статті Вікіпедії про Плінія Молодшого, про його життя та праці Ви знайдете лиш кілька абзаців:

Пліній Молодший написав сотні листів, з яких 247 збереглися та мають велику історичну цінність. Деякі з них адресовані правлячим імператорам або відомим діячам, таким як історик Тацит. Пліній служив імперським магістратом при Траяні (роки правління 98-117) і його листи являють собою один з небагатьох записів, які збереглися, про взаємини між імперською канцелярією та губернаторами провінцій. Пліній пройшов через ряд цивільних та військових посад, cursus honorum. Він був другом історика Тацита та міг найняти біографа Светонія у свій штат.

Пліній також контактував з іншими відомими людьми того періоду, у тому числі з філософами Артемідором та Євфратом-стоїком, під час свого перебування у Сирії.

Його останній пост перед смертю (перші роки другого століття) наділив його повноваженнями імперського губернатора Віфінії, сучасної Турції. У той час, коли Пліній Молодший служив імператору Траяну, він вже наближався до віку, в якому його дядько помер при виверженні Везувію.

Листи Плінія Молодшого, які збереглися, роблять значний історичний внесок. У них він питає поради у імператора Траяна з питань управління. Також Пліній розповідає історії, які сам знаходить цікавими. Наприклад, він написав розповідь про те як одного рабовласника побили та кинули помирати. Проте той прикинувся мертвим. Закінчуючи цю розповідь, Пліній описує як господар помстився своїм рабам.

Після зустрічі з християнами Пліній Молодший пише імператору Траяну листа, який згодом став відомим у колах дослідників подій першого століття. 

Пліній імператору Траяну

«Вважаю своїм священним боргом звернутися до тебе, государ, за роз’ясненням тих питань, які збуджують у мені подив. Для мене звично, владика, звертатися до тебе зі всіма сумнівами. Хто краще може направити мене у нерішучості та наставити у незнанні?

Я ніколи не бував при процесах проти християн. Тому я не знаю, про що їх зазвичай допитують та за що і в якій мірі карають. Я знаходився у чималому утрудненні: чи визнавати їхню відмінність за віком або зовсім не варто відділяти неповнолітніх від більш міцних; чи давати прощення за каяття або тому, хто коли-небудь був християнином, зречення християнства не принесе жодної користі; чи стратити їх за саме ім’я (nomen ipsum) привідсутності інших злочинів або карати за злочини (flagitia), які знаходяться у зв’язку з цим іменем. 

Між тим, коли на деяких мені доносили як на християн, то з ними я вчиняв наступним чином. Я допитував їх, чи християни вони, і коли вони зізнавалися, то я питав їх про те ж другий і третій раз, пригрозивши стратою. Тих, які бунтувалися, я наказував відвести (мабуть, на смертну кару, ducijussi). Я не сумнівався, що як би то не було, у чому вони зізнавалися, їхня завзятість та нерозкаяність, звісно, заслуговують кари. Але крім страчених, були інші такі ж безумці. Але так як це були римські громадяни, то я призначав їх до відсилання у столицю. Але раз порушена справа пішла далі, зустрічалися нові ускладнення. 

У поданому мені безіменному доносі у списку християн значилося багато таких осіб, які заявили, що вони не християни і навіть ніколи не були християнами. Коли вони слідом за мною вимовили відозву богам та віддали поклоніння твоєму зображенню, яке я велів принести разом зі статуями богів, і прокляли Христа (дійсних християн, кажуть, неможна примусити ані до того, ані до іншого, ані до третього), то я вважав можливим відпустити їх.

Інші, які значилися у списку, зізналися, що були колись християнами, але вийшли з їхнього товариства, одні три роки тому, інші – дещо раніше, а деякі навіть двадцять років тому. Всі вони вшанували твоє зображення та статуї богів, а Христа прокляли. 

Вони стверджували, що вся їхня провина або омана полягали у тому, що вони у встановлений день збиралися до світанку, чергуючись, оспівували Христа як Бога і клятвено зобов’язувалися не злочини коїти, а утримуватися від злодійства, від грабежу, перелюбу, порушення слова та відмови видати доручене. Після цього вони зазвичай розходилися та сходилися знову для прийняття їжі, звичайної та невинної, але що і це вони припинили робити після мого указу, яким я, за твоїм розпорядженням, заборонив таємні товариства. 

Тим не менше я вважав необхідним двох рабинь, які називалися ministrae (очевидно, грецьке ai diakonoi– дияконіси), піддати тортурам, щоб довідатися, що тут справедливого. Але я нічого не найшов тут крім марновірства грубого та безмірного. 

Тому, відклавши подальший розгляд, я вдаюся до твоєї поради. Справа, по-моєму, заслуговує обговорення, особливо внаслідок тих, що знаходяться у небезпеці людей всякого віку, всякого звання та обох статей, яких кличуть та будуть кликати на загибель. Зараза цього марновірства пройшла не тільки по містах, але й по селах та маєтках, але, здається, її можна зупинити і допомогти справі.  

Достовірно встановлено, що храми, майже покинуті, знову почали відвідувати; звичайні служби, давно припинені, відновлені і всюди продається м’ясо жертовних тварин, на яке до сих пір ледве-ледве знаходився покупець. З цього легко зробити висновок, який натовп людей можна виправити, якщо дозволити їм покаятися».

Траян Плінію

«Ти вчинив цілком правильно, мій Секунд, провівши слідство про тих, на кого тобі донесли як на християн. Встановити тут яке-небудь загальне певне правило неможливо. Вишукувати їх нема чого: якщо на них надійде донос і вони будуть викриті, їх слід покарати, але тих, хто зречеться, заявивши, що вони не християни, та доведе це на ділі, тобто помоляться нашим богам, слід за покаяння помилувати, хоча б у минулому вони й були під підозрою. Безіменний донос про будь-який злочин не потрібно брати до уваги. Це було б поганим прикладом і не відповідає духу нашого часу».

Християнство поширилося у всіх областях Римської імперії та за її межами. Цікаво, що Пліній Молодший писав римському імператору Траяну між 110-113 рр. н.е., що християнство поширюється «як зараза», як вірус.

«У небезпеці безліч людей всякого віку, всякого звання та обох статей… Зараза цього марновірства пройшла не тільки по містах, але й по селах та маєтках…».

Християнство непокоїло Плінія як руйнівний масовий рух. Цей рух, здавалося, пронизував всі шари, але особливо нижчі класи. При цьому до числа лідерів могли увійти всі, навіть люди з найнижчих шарів суспільства. Навіть жінки-рабині були у їхньому числі. 

Християни погрожували язичникам Римської імперії вже своїм існуванням, не кажучи вже про їхню дивну релігію та методи залучення до служіння кожної людини, незалежно від раси, статі, рангу та освіти. Язичники не розуміли християн. Вони любили інших, навіть своїх ворогів, і молилися за тих, хто їх переслідував. 

Апостол Павло ясно дав зрозуміти, що християнство призначене для всіх. Він написав: «де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Колосян 3:11).

З’явилися перші книги, написані послідовниками Христа. Листи апостола Павла і Євангелія переписувалися вручну та поширювалися. Християнське вчення торкалося людських сердець та несло людям надію. До часу Плінія Молодшого християнство поширилося на більш широку аудиторію. Роберт Луї Уїлкенс пише:

«Найраніші християнські твори, найвищою мірою богословські та орієнтовані, у першу чергу, на християн, являють життя Ісуса і початок церкви, як поворотний момент в історії, тоді як нехристияни розглядали християнське співтовариство як крихітну, своєрідну, антисоціальну нерелігійну секту, яка привертала своїх прихильників з нижчих шарів суспільства.» («Християни, якими їх бачили римляни». Преса Єльського університету. Роберт Луї Уїлкенс. 2003. стор. XIX).

Лідерів цього руху називали єпископами. Вони не були єпископами з церковною ієрархією у розумінні сучасної церкви. Ці єпископи відповідали за додавання у команду нових рукопокладених християнських лідерів, що прискорило поширення Євангелія та посилило його вплив. Єпископи, які жили у 70-300 рр. н.е., мали тісний зв’язок з моделлю служіння, що існувала у часи апостолів, які подорожували з міста в місто, щоб проповідувати Євангеліє та вирощувати нових лідерів з числа місцевих християн. Зазвичай такими керівниками були зрілі (старші) християни, рукопокладені у служителі (диякони). Проте, у міру того як християнство розширювалося, роль єпископа перетворилася в управління існуючими церквами і часто не була пов’язана з вихованням більшої кількості християнських лідерів.

Última modificación: jueves, 12 de noviembre de 2020, 11:09